Питання не з легких і не має однозначної відповіді, але тому й не менш цікаве. Відомо, що цензура – явище не нове, скоріше стародавнє, бо сягає корінням ще часів Сократа. Там, де існує влада, обов’язково мають функціонувати механізми впливу на тих, хто підпорядковуватиметься цій владі. Та цензуру цікавлять більше інші – хто робить, говорить, пише, думає інакше, виходячи за рамки дозволеного. Таким вже є людство, що поділяється на пристосуванців та дисидентів.
Історія показує, що цензура – засіб дієвий, але лише в короткотривалому періоді. Якщо ж брати загально й постфактум, то дає вона загалом ефект нульовий. Точніше навіть не нульовий, а прямо протилежний: пожвавлення національного руху, самвидав, підпільні організації та видавництва, анонімні передруки та розповсюдження забороненої інформації.
Враження таке, що все це бере початок ще від божественного «не можна!» щодо райського яблука розбрату. Сутність людини полягає в тому, що вона завжди, бодай подумки, прагне туди, куди «не можна». Натомість суть влади – це обмеження, заборона і покарання цих, часом зовсім невинних, поривань.
Чому ж цензура в цілому не є результативною? Моя думка з цього приводу така. По-перше, будь-яка влада не вміє або ж просто не хоче аналізувати історичний досвід цензурування. Якби було інакше, то на місце цього механізму впливу на інакодумців прийшли б нові, більш дієві методи. По-друге, будь-яка влада, цілком можливо, задовольняється тимчасовими репресіями. І хоча часто цензура буває абсурдною, коли «між рядків не пишуть, між рядків читають», вона забезпечує такий стан речей, який влаштовує владу у короткотривалому періоді, не заглядаючи у далеке майбутнє.
Цензурування як засіб регулювання існуватиме завжди, допоки існуватиме владна верхівка та ті, хто цій верхівці підкорятиметься. Однак, є набагато страшніші речі. Самоцензура – самостійне обмеження особистістю власного права говорити правду, страх сказати більше дозволеного (амплітуду дозволеного чомусь при цьому обирає сама людина). Інша небезпека таїться в тому, що кожен з нас у вирі інформації втрачає здатність думати й аналізувати власним розумом. Заодно з’являється тотальна байдужість до всього, що відбувається навколо. Люди перестають читати «навіть заборонені книги», і це неминуча хвороба ХХІ століття.
Юлія Сабадишина
Фото Валерії Русавської
|
