У його майстерні завжди пахло кавою. Ця, як і будь-яка інша, зазвичай додавала бадьорості. Та сьогодні нашого художника, ну, зовсім нічого не бадьорило. Майстер сидів за столом біля вікна, пив свою небадьору каву, а погляд уже 15 хвилин як зупинився на конверті. Той погляд зовсім не світився гордістю: він не був художником, про якого кажуть: «Геній!». Тими картинами ледве міг заробити на життя.
У конверті - квиток на літак. Він планував більше ніколи сюди не повертатися. «Тут мені більше нічого робити, – неодноразово випливала десь із глибин підсвідомості думка, що могла вертітися в його голові не одну безсонну нічку. – Тут обдаровані талантом не потрібні, а от обдаровані чимось іншим, як кажуть, з руками й ногами…». І тільки щасливий випадок може з маловідомої, але талановитої людини зробити («розкрутити») зірку. А колесо фортуни все крутилося, та не тим боком поверталося до мого художника.
Старі роботи, як вірні товариші, – завжди поруч. Перед від’їздом не погано б переглянути їх знову, бо в них усе – від болю й щему до болю, синтезованого з радістю. Картини, «те не талановите марнування часу», як він вважав, слідкували за ним з усіх стін майстерні. Мимоволі митець ловив себе на думці, що йому перед цими вірними друзями соромно… Соромно за прийняте зовсім нещодавно рішення.
На одному полотні автор виразив романтичну ностальгію за минувшиною: тупіт коней, крик, що кличе до бою – все, ніби чуєш, жага перемоги, що огортає козацтво, ніби торкається й твого серця. Погляньмо ось на цю (і ми йдемо слідом за нашим екскурсоводом – творцем) – брати-близнюки кидаються зі зброєю один на одного.
– Це 1914.
– А на цій стільки жіночих облич. В одних очах оселилася радість, а в інших – мерехтять сльози.
– Щасливий погляд, бо ним обіймають сина, що повернувся з війни, – сумний, бо не всіх відпускає війна до- дому. 1945. Ось ця, підходьте ближче, зафіксувала німу радість, коли людина, втративши все, несподівано отримує шматок хліба, а разом з тим, - надію.
– А ця?
– Залізнична станція Крути… Звідси відлетіло не одне молоде життя…
– О! Це що за сюрреалістичне марення у помаранчевих кольорах? Етюд в помаранчевих тонах?
– А та, що у кутку? Тут збірка силуетів, згрупованих за кольором вбрання, вони все сваряться і сваряться.
Та художник вже не дослухався до запитань, що по черзі виринали в голові. Він підійшов до іншої – від неї віяло таким теплом, цю точно писав з душею, в момент якогось піднесення – дівчина, років 19, стоїть серед волошок, такі ж волошки обрамлюють її русяву голівку. Не знаю, над чим тоді замислився мій герой, бо не маю змоги порпатися в його думках, але точно думки були глибокими. Своїми міркуваннями він поділився зі щоденником.
Мені дуже соромно, зазвичай не читаю чужих щоденників, та цікавість мне переборола: «Хоч за кордоном зацікавились моїми роботами, хоч запропонували пристойне «жалування», не залишуся там нізащо. Земля, де я народився, що ростила мене, зростила і мій талант. Без неї – немає і натхнення. Вірю, що втихнуть політичні перипетії і кожен займатиме належне місце, відповідно до своїх здібностей, а не грошей! Виправдай мої надії, Боже..».
Євгенія Давиденко
|
