Найбільш гордим є не той, хто з гордістю хвалить себе, але той, хто хвалиться своєю смиренністю.
Той, хто виправдовує себе, коли грішить, перетворює своє серце на притулок для бісів і буде грішити ще більше й руйнувати себе своїм егоїзмом, якщо не розтрощить своє "я". Той, хто виправдовує свої пристрасті, поступово впадає в тяжку хворобу, і тоді його видає кашель.
Той, хто не усвідомлює своєї гріховності й пишається, страждає від двох хвороб (духовних): від корости та лишаю. Як би він не хотів приховати свої рани і виглядати пристойно - свербіж все одно буде його мучити, він буде свербіти і цим видасть себе.
Ті що не терплять зауважень навіть від людей, які їх люблять, терплять насмішки з боку людей, мислячих по-світськи, і врешті-решт залишаються кривими брусами й самі робляться духовно непридатними, як криві дошки, які не піддаються рубанку столяра і не можуть бути використані для виготовлення меблів, але закінчують тим, що їх використовують для заливки бетону або для будівельних лісів, так що їх топчуть ногами і бруднять, поки вони не зіпсуються і не попадуть у вогонь.
Дуже гордий, особливо якщо він гнівливий, не отримує користі навіть від дуже смиренного, коли той перед ним упокорюється, але стає в більшості випадків більш нахабним, хоча навіть диявол зникає перед обличчям смирення. Тому божественна благодать іде від гордого і переходить до смиренного.
Високо думаючий про себе виявляє тим самим, що він навіжений (божевільний), бо замість того, щоб дякувати Богові за все добре, що Той йому дарував, він ображає Його, вважаючи своєю власністю обдарування Божі.
Ті, які постійно пишаються, постійно ображають самих себе, тому що у них ніколи вже не буде духовних злетів, але одні падіння, поки вони не розіб'ються, оскільки не мають серцевого жалю і смиренномудрія.
Ті, у яких в цьому світі не буває падінь, хоча у них є мирська гордість, виявляють тим самим, що їх гордість перевищила всякі межі (досягла сатанинської ступеня) і що їх падіння здійснилося з заднього боку найвищої вершини (як падіння Денниці).
Той, хто має велику гордість, гірше біснуватого, тому що гордість постійно роздмухує його, поки він нарешті не лопне. Тоді як людина, у якій є нечистий дух, не тільки мучиться і спокутує свої гріхи (або набуває вінець, якщо вона сама не була причиною свого стану), але з необхідності й упокорюється перед людьми, і Бог зрештою звільняє її, так що її душа отримує велику користь.
Гордість надзвичайно перешкоджає благодаті Божій, а гордий помисел опоганює наші чесноти, подібно пташиному посліду, коли він потрапляє в яєчню, яка тоді годиться тільки на те, щоб її викинули разом зі сковородою.
Ті, які можуть терпіти дуже гордих, не догоджаючи їм, є найсмиреннішими, найвірнішими і найправеднішими людьми, тому що горді будуть їх постійно ображати і принижувати.
Ми повинні бути більш вдячні тим, які нас смиряють, ображають і засмучують, ніж тим, які годують нас почестями і солодкими словами або смачною їжею та солодощами, тому що засмучення є найкращим ліками для душі.
Не будемо досліджувати, справедливо чи несправедливо нас засмутили, по любові або по злобі, чи були ми винні менше або на нас взагалі не було ніякої провини, але будемо з радістю приймати духовну користь, яку нам доставляє всяке духовне випробування, а також за все будемо славити Бога і дякувати людям, які нас образили.
Удари необхідні для порятунку нашої душі, тому що вони очищають душу. Чим більше б'ють по одягу і труть його, тим більше він очищається, аналогічно як восьминіг або каракатиця від безлічі ударів розм'якшуються і очищаються від чорнила.
Навпаки, мирські улесливості і похвали дуже шкодять душам, пошкодженим духовно, а для людей добродійних є заплата в цьому суєтному житті, якщо вони не приховують свої чесноти. Похвали повинні бути менше наших чеснот, якщо ми хочемо, щоб чаша духовних терезів на день Суду схилилася до праведних і ми побачили б обличчя Боже.
Горе нам, коли нас розхвалюють, як хороші кавуни, хоча всередині ми гарбузи! (Горе тобі, окаянний Паїсій!)
Горе і тричі горе людині, яка неуважна і справляє враження, що вона свята, бо тоді вона завдає собі шкоди навіки, бо, коли помре, ніхто не буде молитися за упокій її душі, хоча у неї буде потреба в цьому, але всі будуть догоджати їй. (До нещастя, я і в цьому не був уважний і вчинив злочин проти своєї душі: моліться, щоб Благий Бог упокоїв мою душу.)
Мирський спокій, а також самовдоволене заспокоєння в помислах ніколи не приносять душі спокою: ні в цьому житті, бо тоді вона позбавляється божественної розради, ні в майбутньому - але починають мучити людину тут, переростаючи в нестерпні вічні муки.
Людина, яку засмучує те, що вона впала в очах інших людей через свою неуважність, і яку не засмучує те, що вона засмутила Христа, постійно буде засмученою і позбавленою розради, постійно буде падати, поки не змінить образ своєї поведінки і не змириться . Тільки тоді вона втече від падінь у цьому житті й від вічного падіння, яке її чекає.
Той, хто радіє, коли його хвалять люди, осміюється демонами.
У марнославного ніколи не можна знайти духовних плодів, а якщо і знайдеться декілька, то вони будуть гнилими, тоді як смиренний, завдяки тому що має духовну убогість, має духовне багатство.
Мирські люди, які тілесно харчуються багатою їжею, а душевно - хвалебними словами, залишаються голодними і порожніми духовно. Престоли і влада, яких вони домагаються, залишаться у цьому суєтному світі, а самі вони залишаться зі своїми мріями, які в іншому житті будуть їх мучити ще більше, тому що стануть для них причиною позбавлення небесних благ. Тоді як ті, що подвизалися духовно і надавали перевагу мізерній їжі й убогій лавці (престолам) і самі садили себе на лаву підсудних, тобто самі себе осуджували, звільняються від засудження Праведного Судді в день Суду і успадковують рай, як старанні чада Божі.
Коли ми в цьому житті шукаємо собі виправдання і уникаємо докорів, - показуємо цим, що в нас ще живе мирське мудрування і що в нашій печалі зовсім немає покаяння, але одне людиноугодництво, яке отруює душу і тіло жовчю, що виділяє.
Той, хто старанно плаче від того, що засмутив своїми гріхами Христа, негайно приймає божественну втіху - відповідно силі своєї печалі.
Ревна і чутлива душа не отримає користі від докладного розгляду своїх проступків, поки не зміцниться духовно, бо лукавий бореться з нею за допомогою надчутливості, викликаючи в ній неспокій. Лукавий не йде проти, але разом з нами за течією. Тобто він намагається посилити плач і печаль, щоб змусити душу надмірно сумувати й щоб задушити її занепокоєнням.
Жінок, природно, сильніше поборює надчутливість, яку збуджує лукавий, так як тут їм не допомагає їх велике серце і слабкий, в порівнянні з чоловічим, розум (бо у чоловіків більше розсудливості й мужності, але менше сердечності).
Але якщо розум жінки виявиться хоч і невеликим, але відточеним у лукавстві, а в її характері буде більше злоби і менше любові, і це вона вважатиме мужністю і буде пишатися цим, тоді - Боже збав! - у непогрішності вона може перевершити навіть римського папу, а в жорстокості - Муссоліні.
Більшим, ніж сам диявол, ворогом людини є злоба у з'єднанні з гордістю. Мало того, що вони оскверняють чесноти і роблять їх марними, вони також виснажують тіло і мучать душу.
Як одна маленька дірочка в банці з консервами може її зіпсувати, тому що пропускає повітря, так і один-єдиний гордий помисел, проникаючи в голову людини, змушує його високо думати про себе, і всі його чесноти стають непридатними.
Найчастіше найбільший збиток нам заподіює егоїзм, тому що він є найбільш жвавим і норовистим породженням гордості.
Якби не було цього "я" і люди знали б тільки "ти" і "він", у світі панували б смиренність, любов і благословення Боже. Люди тоді на землі жили б, як в раю. Благий Бог нехай подасть це благословення Своїм створінням. Амінь.
Старець Пасій Святогорець
|
