Мій добрий друг мав добре серце і добрі очі, добре грав на гітарі і в футбол. Ми сміялися з ним над одними фільмами і анекдотами, лили сльози разом з героїнями серіалів, а потім знову сміялися – один з одного. Я розповідала йому про свої невдалі романи, а він мене втішав скупим чоловічим мовчанням. Ця дружба тривала б вічно... Та в нього з’явився новий друг. Німий, безсердечний, нещирий і корисливий. Мій друг віддавав йому все: гроші, час, веселий настрій і мене – він проміняв мене на нього, знехтував моєю щирістю і щастям, моїм сміхом і сльозами. Мого друга підмінили – його вкрали. Я довго шукала ту недобру людину, ганялася за фантомом, що він звав "другом”, - та не знайшла. А потім не повірила.
Якось пролунав телефонний дзвінок (він і досі лунає, прориваючи мою пам’ять).
– Привіт, як життя? – я почула якийсь знайомий, але зовсім чужий голос.
– Та нічого… а у тебе?
– Кепсько. Навіть гірше!
– А що сталося? У тебе такий голос, що я навіть не відразу впізнала.
– Гірко мені – до болю.
– Що трапилося? Щось із батьками, братом? Та кажи вже…
– Я їду. Далеко. Дуже далеко.
– Куди? Навіщо?
– Туди, де ти мене не бачитимеш…
– Як це? Чому?
–…таким, який я є… яким став…
– Не верзи дурниць! Ти можеш по-людськи пояснити?
– ?!
– То тебе твій новий друг намовив їхати десь із ним?
– Можна й так сказати…
– Зрозуміло. Ну, то щасти тобі! Сподіваюся, що там тобі буде ліпше, ніж тут, хоча, мабуть, це вже не мій клопіт!
І я кинула слухавку. Не знаю, чи якісь ревнощі, чи заздрощі, чи ще щось інше в мені тоді заграло, але я не могла слухати, як мене покидає мій друг, як колись покинув хлопець заради іншої дівчини. Я не хотіла знати тоді ім’я того фантома, що вкрав у мене друга, мені було байдуже, чоловіче чи дівоче ім’я він має, - було просто боляче, щемко і нестерпно.
Через кілька років я зустріла його в іншому місті. Щасливий, веселий, радісний – як і колись. Ми довго розмовляли про все на світі, окрім головного – мабуть, то був спільний біль. Та все ж таки після мовчанки він мені вирішив розкрити таємницю свого "друга”.
– "Героїн”? Ха! Це що прізвисько таке чи кличка собаки?
– Не "ха” і не "прізвисько”, і не "кличка собаки”, а ГЕРОЇН – наркотик, щоб колотися, не розумієш?
Мене заціпило. Надовго. Доки я оговтувалася, він купив пляшку мінералки і закурив.
– А зараз ... як? Ти ще ... теє?
– Ні. Я лікувався. Але важко це – жити і боятися своєї слабкості
– Та-а-а-к...
Довго я потім думала над цим. Кажуть, що не буває жіночої дружби, що не буває дружби між чоловіком і жінкою, що не буває дружби взагалі. Усі бояться зради. З іншою дівчиною чи хлопцем, з цікавішим приятелем чи новим хоббі. Я теж боюся зради. З наркотиком.
Дарина Мурмуєнко
Фото Світлани Довгенко
|
