Обіцяла сама собі, що не писатиму про політику. Принаймні, не писатиму про неї найближчим часом. Політика, особливо у нашій державі, така складна штука, й говорити про неї можна лише тоді, коли до ладу розберешся. Але голос совісті, переплетений з образою, не дозволяє мовчати.
Тож спробую з позиції мого, ще не зовсім досвідченого молодого організму описати події, що трапилися напередодні другого туру виборів Президента України. Докоряти чи тикати носом на певні недоліки вже не хочеться, та й запізно… Яку ж мету тоді переслідую? Маю бажання показати читачам, як воно у нашій квітучій Україні завжди все «по-особливому» коїться.
Мені виповнилося 18 між першим і другим турами виборів. Тому збиралася йти на голосування 7 лютого, навіть не передбачаючи, що то буде не так уже й просто. Хотілося відчути себе повноправною частинкою суспільства, в якому живу. Тут мимоволі згадуються бабусі, які ледве переставляють ноги, але все ж таки йдуть до дільниці, щоб, можливо, уже востаннє, зробити своє волевиявлення, відчути потрібність і якось вплинути на розвиток подій. Тут у мене з ними чимало спільного, хіба що розділяють життєвий досвід та декілька десятків років.
Отже, я теж хотіла зробити своє волевиявлення. Десь почула, що можна голосувати не за місцем навчання і прописки, а за місцем проживання батьків, якщо ти знаходишся на канікулах, наприклад. Оскільки навчаюся у Львові, а на період виборів збиралася поїхати додому, то вирішила скористатися цим правом. Тим більше, у Львові роз’яснили, що мене немає у списках виборців, а тому можна, щоб внесли в ті списки уже вдома. Додали, що процедура та не зі складних і здійснюється швидко. Та не так сталося, як гадалося. Хоча… можливо, там, у Львові, все робиться інакше… але за рідне місто прикро…
У рідненькій Смілі довелося чимало побігати, перш ніж отримати омріяне право голосувати. Спочатку звернулася до Відділу ведення державного реєстру виборців, куди мене направили ще зі Львова. Там порадили звернутися до суду. Що ж – йду до суду, ніколи не бувала там, тому ще й цікаво. З собою несу зарані підготовлену довідку про місце проживання батьків. Із суду знову посилають до Відділу по таке собі повідомлення, де вказується, що я не включена до держреєстру виборців (ну, невже не можна було дати одразу?) Повертаюся до суду вже з повідомленням, чекаю майже цілу годину, поки закінчиться обідня перерва. Питаю у тітоньки з канцелярії: що робити далі? Вона показує шаблон заяви і додає, що потрібно ще ксерокопія паспорта та довідка з жеку, що я дійсно наразі проживаю з батьками, а моя наявна довідка нічого не варта. Хух… Тут починаються емоції… Знервована, голодна з самого ранку, змерзла до кінчиків пальців ніг, але намагаюся що є духу стримуватися, бо прийшла сюди за дозволом голосувати, а не сваритися. Переписую заяву. Хочу спитати поради (маю дещо інакшу і делікатнішу ситуацію, аніж у шаблоні), мені ж знову тикають на шаблонну заяву та ще й радять найняти адвоката, якщо щось не влаштовує. Цікаво, де у студента в нашій державі, який живе лише на власну стипендію, можуть взятися гроші на адвоката?!
Наступного дня роблю потрібну довідку і повертаюся до суду з ксерокопіями й готовою заявою. Це все згрібають до купи, забирають і кажуть прийти завтра. «Завтра» настало, і, після тридцяти хвилин чекання під дверима судді, нарешті, отримую таке жадане рішення. Це моя перша виграшна (та й взагалі перша) судова справа. Радію, що не здалася, що не опустила руки, але враження неоднозначні. На цю всю біганину витратила три дні, три життєвих дні, які хотіла провести з батьками і друзями. Добре, що ставлюся до того всього по-оптимістичному, як до своєрідної гри «хто кого?» Але, як думаєте, чи багато людей на моєму місці дійшли б до кінця і не плюнули на те все у перший-же день? Особисто я знаю таких небагато...
Скажете: дівчино, які претензії? Якщо йшла до суду позивати, то мала б знати, з чим іти! Так, ви праві, мала б знати. Але ж якщо людина не обізнана у тому всьому, то повинні бути певні органи, які б роз’яснили, порадили, допомогли. А так виходить, що закон на моєму боці, а держава – ні, бо потрібних рекомендацій мені, на жаль, не надали ані в суді, ані у Відділі ведення реєстру. Право голосувати маю (з цим просто), а от щоб довести те «право» до діла, треба як слід потрудитися… Цікаво виходить… І знаєте, які висновки з цього всього робить моя юна недосвідчена голова? Все, що траплялося на шляху протягом цих трьох передвиборчих днів, чомусь нагадало таку собі завчасно сплановану систему з багатьма складовими… систему людської байдужості… систему небажання допомогти… систему перекладання відповідальності на чужі плечі… а можливо, й систему, що має на меті поцупити у людини її голос – чи не єдине, що сьогодні ще залишилося у простого українця…
Ось такі висновки… Не найприємніші, зате власні. Хотілося б, щоб і люди вчилися робити висновки самостійно, спостерігаючи навколо, думаючи та аналізуючи. Якщо ж ні, то ці висновки за них зробить хтось інший, більш хитріший та досвідченіший, нав’яже з екрану телевізора, втокмачить у голову через пресу й радіо, а тоді залишиться єдине: відкривати покірно ротика та пережовувати усе те, що туди запхають… ПОДУМАЙ, чи ТИ хочеш жити ТАК???
Юлія Сабадишина
|
