Той час таки настав: видаляю з комп’ютера російську, польську, югославську та італійську музику, до якої був буквально прив’язаний душею. Я просто обожнював якісну російську лірику, яка примушувала моє серце битися частіше, не зомбувала, як дешева попса, а надихала на прекрасні роздуми, чи то, пак, розмірковування.
Але чому? Навіщо знешкоджую «вітаміни» для душі та джерело моральних сил і енергії?..
…Старенький ржавий «Москвич» щодня бажає мені доброго ранку, проводжає мене на науку і зустрічає після важкого робочого дня теплою металевою посмішкою і промінчиками оптимізму з фар, які давно згасли назавжди.
Як я розумію тебе, чотириколісний брате… Тобі хочеться закричати, заричати і рвонути з місця. Тобі, як і мені, хочеться мчати щодуху, не озираючись назад, мчати і мчати, набирати швидкість, чхаючи на «даішників», кляті світлофори та слизьку дорогу.
Того ж хочу і я, друже… Хочу бігти і бігти до світлого майбутнього, до заповітної мрії і мети мого земного життя. Ніхто мене не розуміє, окрім тебе та Бога. Ну, й добре, от побачиш, слово тобі даю, що на мить спинюся, відхекаюся, зав’яжу шнурки, плюну в обличчя Суспільству і побіжу далі. Так-так, тобі не почулося, я смачно плюну в обличчя Суспільству, яке хоче зробити з мене біомашину, солдата, яке прагне зазомбувати мене рефератами, сухою теорією, злом, брехнею та ідіотськими правилами. Воно вхопило за руку мене ще у школі, стисло її ще міцніше в університеті.
Та ми з тобою втечемо від нього на четвертій передачі, звернувши з суспільної автостради, скоротивши шлях через поля, ліси та села.
Дитина ти, чого боїшся? Нас не зупинить ніхто: хай кинуть армію, зброю, проблеми з наукою, в особистому житті, та хай хоч СС-20 в повітря піднімуть – нам нічого не страшно, бо на задньому сидінні сидітиме Бог. Нам ще «менти» честь віддаватимуть, ми покажемо язика всьому злу і брехні світу сього і нам за це ніхто нічого не зробить, бо в батька-Бога такі службові повноваження і влада, що нам ще вся Верховна Рада на сцені Сіднейської опери кан-кан станцює.
Та який кан-кан, правду кажеш, краще гопак, або гуцулку з підскоком: ми ж українці, незважаючи на те, що ти дитя «Заводу імені ленінського комсомолу».
Тепер розумію, чого я стер ту музику з «компа». Бог побачив, що я хочу змін, такої-собі «перебудови» душі, чи то, пак, генерального прибирання в серці й у підсвідомості. Він підбадьорив мене, зігрів душу морозом та навчив розуміти музику Славка Вакарчука, яку я просто ненавидів до певної пори.
Тепер мислитиму позитивно, як співає Славік: «І все буде добре у кожного з нас: настане наш час».
Дякую тобі, Боже, за світлий розум, я впевнений на всі сто, що втечу від суспільного зла, тим паче маю переваги: йому серце виїв гидкий сигаретний дим, печінка розчинилась у смердючій горілці, а душу подірявили матюки та хабарі, головне – не здатися без бою.
Дякую Тобі за те, що моя свідомість та підсвідомість жовто-блакитного кольору, дякую, що готовий озброїтись любов’ю, словом та міцно притиснути до грудей автомат, щоб захистити добро, державу та все прекрасне світу сього.
Не будьмо біороботами, не піддаваймось провокаціям: ми – майбутнє України! Слава нації, слава героям, слава Богові, Україні, світлому та прекрасному майбутньому!
Ігор Слотюк
Фото Ю.Сабадишиної
|
