З глибокої давнини, ще з дохристиянських часів дійшли до нас оповіді про звитяжних рицарів, а потім і непереможних козаків, яких у народі називали характерниками.
Самі запорожці казали, наприклад, що серед них завжди були козаки, котрих ні вогонь, ні вода, ні шаблі, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі характерники могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і пливти в ньому під водою сотні й тисячі верстов. Характерництво було, в першу чергу, військовим мистецтвом, завдяки якому воїн міг змінювати свою подобу, ставати невидимим, читати людські думки, бути невразливим для зброї супротивника. Саме характерники навчали козаків розбиратися у властивостях природи та використовувати їх на свою користь. «Наведемо хоча б такий приклад, – пише Тарас Каляндрук у своєму творі «Характерники. Арійські корені характерництва. Можливості характерників»: «Перед очима стелиться безкрайній степ. І палюче сонце висне над вицвілим безмежжям. І в тому безмежжі – жменька запорізьких козаків.
Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли коні та й самі переслідувачі вкрай стомилися, коли не залишилося зовсім харчів, татарський бей махнув рукою: хай тікають, усе одно у степу пропадуть без їжі.
А козаки зовсім і не збиралися отак марно пропадати. Бо в кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці оті бульбочки шукати – втамували голод, погасили спрагу, поволі стали повертатися сили… Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й два татарські загони козаки розбили».
«Багато розповідали запорожці про силу своїх богатирів. Богатирі в них були такі, яких ніде не було. Вони в’язали товстелезні залізні смуги, як в’яжуть снопи на полі, за іграшку натягали страшенно тугі луки, над якими в Польщі марно силувалися кілька чоловік… На війні запорожці мало дорожили життям і вмирали в боях, як справжні лицарі. Уміли шарпати, уміли й умирати, не скиглячи»…
Звичайні люди ставилися до характерників з любов’ю і повагою, вважаючи їх героями і проявом божественної сили. «Ми є улюбленці Богів – Дажбожі онуки. Боги тримають десниці на ралах наших», - пише Велес книга.

 

Фото: Г. Синяк 
З книги Л. Марченко "Як зберегти українську душу? Українські боги"