Тихої осінньої пори падають каштани, я іду по вулиці рідного міста, і увесь час мені ввижаєшся ти. Я шукаю твоє обличчя серед безлічі незнайомих людей, розуміючи, що я тебе вже тут не побачу. Ти зрадив мене. Завдав мені скільки болі, а я не можу тримати на тебе зла.
Цілісіньке літо я була щаслива, маючи все: друзів, коханого. Та одного разу ти не прийшов до мене. Чому кохання з розлукою в парі? Я підіймаю очі до неба, але моя молитва летить не до Господа, а до тебе: Навчи мене жити, як інші, не закохуватися так палко, як я.
До тебе ніхто не дарував мені квіти, а ти приніс мені цю чарівну троянду. Саме вона дала привід вважати тебе близькою людиною, навіть трішечки рідною…
Ти ніколи не був зі мною брутальним чи нетактовним. Ти завжди мав що сказати, вмів розвеселити і розрадити, дбаючи спершу про мене, а вже потім про себе.
Одного разу ми стояли з тобою на мосту і коли я зрозуміла, що кохаю тебе, придорожні ліхтарі спалахнули яскраво, і навіть зорі всміхалися нашій любові.
А коли ти обійняв мене, я відчула себе найщасливішою в світі. Та незабаром поміж нами стала інша. Вона гарніша, молодша, вигідніша можливо. А я просто собі дівчисько, хоч пора вже набиратися розуму. Але я звикла жити в казковому світі, вірю й досі в казкового рицаря.
Мені не вистачає сили переказати ті відчуття, що я пережила, коли втратила тебе. Але я відпускаю тебе, бо хочу щасливої тобі долі. Нехай збудуться всі твої заповітні мрії. Нехай принесе тобі вдачу нове життя. Але прошу тебе збережи добрі спогади про мене.
Олена.